Канонічні книги і апокрифи

Авг 24 • Поиск истины • 3850 Просмотров • Комментариев к записи Канонічні книги і апокрифи нет

GD Star Rating
loading...

Розглядаючи питання, що стосуються створення і передачі з покоління в покоління текстів Старого і Нового Завітів, ми побачили, що книга Біблія  дійшла до нас з далеких часів. Ми віримо, що Бог Сам контролював Своє Слово і унікальним способом (немає аналогів у світовій літературі) зберігав його від будь-яких змін протягом  3400-літнього періоду (а може, і ще довше, див гол. 2 і 3). Бог дав нам Біблію, і вона до найдрібніших деталей збігається з текстом часів її написання. Наскільки важливо розуміти, що Біблія — ​​неземна книга, написання якої було інспіроване (натхненне) самим Богом, і за  провидінням  Якого вона дійшла до нас, показують два питання, розглядом яких ми зараз хочемо зайнятися. Якщо Біблія — ​​справді богонатхненна книга, ми повинні розглядати її унікальність не тільки щодо передачі її тексту з покоління в покоління, але і відповісти на питання, що ж відрізняє книги Біблії від інших релігійних, але не богонатхненних книг. Іншими словами, які книги входять до Біблії, а які ні? Хто визначає це? На основі чого? Що може розповісти нам про це історія? Ми відповімо на ці питання в два етапи:

(А) Ми хочемо показати в цьому розділі, що певні книги були оголошені канонічними (= входять в Біблію) тому, що вони наділені божественним авторитетом.

(Б) Ми хочемо показати (у гол. 6), що певні книги володіють божественним авторитетом тому, що вони підтвердили свою богонатхненність.

Між цими термінами існує певна відмінність. Деякі книги мають божественний авторитет не тому, що входять в Біблію, а навпаки, були включені в Біблію, тому що мають цей авторитет. Вони є канонічними тому, що підтвердили свою богонатхненність, а не навпаки.

Що означає слово «канонічні»?

Дозвольте нам спочатку виявити, що є канонічним, а потім вже назвати ознаки канонічних книг. Слово «канон» було внесено в нашу мову з грецької мови латинською Вульгатою, проте першопочатково воно походить з давньоєврейського слова «канех», що означає «тростина». Тростина використовувалася як мірило довжини (пор. Єз. 40,3), і внаслідок цього слово «канех» отримало також значення масштабу, стандарту, правила. У цьому значенні воно використовується і в Новому Завіті (напр., Гал. 6,16), спочатку його вживали і отці Церкви. Оріген (184-254) називав Письмо каноном, розуміючи під цим «принципи віри і життя». Лише в часи Анастасія (296-373) це слово стало використовуватися в нашому сьогоднішньому значенні, а саме — як список книг, що володіють божественним авторитетом. Слід розрізняти ці два  визначення, незважаючи на їх зовнішню схожість. В активному сенсі книга вважається канонічною тому, що має божественний авторитет (тобто наділена авторитетом, завдяки чому вона задає стандарти, принципи християнського життя), а в пасивному розумінні книга вважається канонічною, тому що її зміст задовольняє вимоги, що пред’являються до богонатхненних книг . Легко побачити, що ці два значення тісно пов’язані між собою, тому що тільки богонатхненні книги можуть мати божественний авторитет у питаннях віри і життя. Які ж ці стандарти, за якими колись перевірялися всі відомі релігійні книги, що претендували бути включеними в Біблію?  Напевно, недостатнім було (як стверджував в 1780 році Айхгорн) існування стародавніх єврейських манускриптів цих книг. З одного боку, в канон не були внесені дуже давні книги, як наприклад, книга Праведного (див. Іс. Нав. 10,13) і «Книга воєн Господніх» (див. Вих. 21,14). З іншого боку, ми вже показали, що книги, як правило, ставали канонічними відразу після написання («в ранньому віці»). Також не можна допустити,як стверджував в 1850 році Хінціг, що приналежність книги до канону визначалося її написанням на «освяченій» єврейській мові. Це ми бачимо з того, що, з одного боку, деякі стародавні писання, створені на «освяченій» єврейській мові, далеко не всіма і не відразу вважалися канонічними, а з іншого — написані арамейською мовою частини Старого Завіту, наприклад, Єзд. 4,8-6; 7,12-26; Єр. 10,11 і Дан. 2,4-7,28, безумовно були включені в Біблію. І точка зору, згідно з якою вирішальним була відсутність протиріч між текстом і Торою (стверджував Вільдебеер в 1895 році), не пояснює суті справи. Звичайно, всі книги Старого Завіту узгоджуються з Торою, але існує багато книг, які також не суперечать їй, які, однак, не є канонічними. Крім того, це твердження не пояснює, чому сама Тора є канонічною.

Всі ці теорії, на жаль, не пропонують жодних стійких критеріїв вибору. Єдиним мірилом може служити твердження, що канонічними є лише богонатхненні книги, що володіють, таким чином, божественним авторитетом. Ані люди, ані великі мужі єврейського народу і християнства не проголошували авторитет книг Біблії з високих трибун — вони лише могли констатувати, які книги Біблії вже мали авторитет, а які — ні. Ніколи ще великі релігійні авторитети не «визначали» і не «встановлювали» на консиліумах, які книги повинні увійти в канон, а які ні. Все, що було в їхніх силах, — це офіційно зафіксувати, які книги  на підставі їх божественного авторитету відносилися до канонічних. Тобто   жодна з книг Біблії не вважаєься

«визначальною» (канонічною) тому, що вона коли-небудь була включена в канон людьми, — це було б змішанням обох аспектів поняття «канон» (див. вище). Книга лише тоді вважається канонічною, коли вона наділена авторитетом від Бога, тобто є богонатхненною. Єдине, що Бог надав у цьому питанні людям, це визнати такі наділені Його авторитетом книги богонатхненними. Цей процес виділення даних Богом книг із загальної маси, тривав кілька століть. І тепер ми тепер хочемо коротко простежити його. Але до цього ми повинні скрупульозно перерахувати і пояснити всі критерії, на підставі яких книга могла була бути визнана канонічною.

Критерій пророцтва

Найважливішим критерієм, безперечно, був пророчий (відповідно — апостольський) характер  книги. Наприклад, якщо який-небудь відомий пророк писав книгу, то для всіх було очевидним, що її текст не була плодом людського розуму, а натхненням Святого Духа (2 Петр. 1,20-21). Бог говорив з батьками єврейського народу через пророків (Євр. 1,1). І якщо книга писалася апостолом Ісуса Христа, вона теж приймалася як канонічна (пор. Гал. 1,1.8.11). З одного боку, невідомо жодного випадку, коли дійсно пророча або апостольська книга відкидалася як неканонічна, з іншого — книги, що не відповідали цим вимогам, негайно відкидалися віруючими (2 Сол. 2,2, порівн. Також 1 Ів. 2, 18; 4,1-3; 2 Кор. 11,13).

101

Таким чином, в Старому Завіті ми знаходимо виключно книги пророків: спочатку П’ятикнижжя Мойсея, який був пророком (Повт. 18,15.18), потім книги ранніх і пізніх пророків (імовірно Ісуса Навина, Самуїла, Єремії і Ездри, далі — Ісаї, Єремії, Єзекеіля і 12-ти «малих пророків»: див. гл. 3) і, нарешті, групу «писань», які також є пророчими, хоча і не завжди їх автори були пророками «за професією» (наприклад, царі Давид і Соломон, державний діяч Даниїл). Пророчий характер цих писань підтверджується і тим, що спочатку Старий Завіт ділився не на три частини (Закон, Пророки, Писання), а на дві. Під час і після вавилонського полону говорили про «Законі (Мойсея)» і «Пророків» (Дан. 9,2.6.11; Зах. 7,12; Неєм. 9,14.29), і майже такій поділ ми зустрічаємо і в Новому Завіті (Мт. 5,17; 22,40; Лк. 16,16.29.31; 24,27; Дії 13,15; 24,14; 26,22). Старий Завіт, таким чином, складається виключно з книг, написаних людьми з пророчим покликанням і даром (вони були керовані Духом Божим). Книги Нового Завіту також були написані людьми, що мали пророче покликання і дар, в першу чергу апостолами. З восьми авторів книг Нового Завіту троє (Матвій, Іван та Петро) входили до числа дванадцяти обраних учнів (апостолів) Господа Ісуса Христа (Лк. 6,13-15). Павло був великим апостолом язичників, поряд з дванадцятьма покликаними Ісусом (див. Рим. 1,5; 2 Тим. 1,11). Яків, автор одного з Послань, брат Ісуса Христа, був, як свідчить Гал. 1,19, теж відомий як апостол: дехто навіть вважає, що він — одне і те ж обличчя з Яковом, сином Алфеєвим, тобто один з дванадцяти. Автор Послання Юди був братом Якова. Деякі вважають, що він — названий в Лк. 6,16 «апостол Юда». У всякому разі, він був дуже близький до апостолів (пор. Дії 15,27). Те ж можна сказати і про євангелістів Марка та Луку, хоча вони не названі апостолами, але були близькими друзями і соратниками апостолів: Марко — апостола Петра (пор. 1 Петр. 5,13) і Павла (2 Тим. 4,11; Филим . 24), Лука — апостола Павла (ті ж вірші). Апостольське авторство книг все ж не було вирішальним аргументом при визначенні входження книги в канон: Церква Христова заснована на фундаменті, закладеному апостолами і новозавітними пророками (Еф. 2,20, порівн. 3,5). Це означає, що ці учні Христа, хоча і не були апостолами, проте мали пророче покликання і брали участь у створенні Церкви. Отже, хоча їх книги не є апостольськими, але володіють апостольським авторитетом і написані з схвалення апостолів.

Саме через ці вимоги (канонічна книга повинна мати пророчий характер) богонатхненність Другого Послання Петра довгий час ставилася під сумнів. Лише після того, як отці Церкви переконалися, що книга дійсно написана самим Петром (пор. 1 Петр. 1,1), вона міцно зайняла своє місце в Новому Завіті.

Критерій авторитету

Траплялося, що пророче покликання автора священної книги було складно виявити або не було єдиної думки з питання про те, хто ж є автором цього твору, як наприклад, про Послання до Євреїв. У цих випадках велику роль грав інший критерій, а саме — божественний авторитет книги. Кожна книга Біблії говорить в наказовому тоні і від імені самого Бога, часто навіть з безапеляційним «Так говорить Господь», «Було слово Господнє до мене» або «Сказав мені Господь». В історичних книгах ми зустрічаємо наказові висловлювання про дії Господа, в пророчих і повчальних — такі ж повеління щодо того, як повинні діяти  віруючі. Хоча новозавітні книги спираються на авторитет апостолів, за ними теж у кінцевому рахунку вбачається абсолютний авторитет, яким є Бог. Апостоли і пророки визнавали тільки один авторитет — свого Господа (пор. 1 Кор. 14,37; Гал. 1,1.12).

Розпізнати цей істинний, божественний авторитет не завжди легко. Багато апокрифічні книги теж претендують на божественний авторитет, але це далеко не такий сильний аргумент, як пророчий характер книги. Тому деякі книги, що претендують бути божественним відкриттям, все ж були відкинуті через невідповідність іншим критеріям. Були і книги, у яких становище було зворотнім: щодо них з самого початку не було ясно, чи наділені вони цим авторитетом. Прикладом тому може послужити книга Естер, у якій ім’я Господа взагалі не згадується жодного разу. Лише після того, як стало очевидним, що в ній чітко виражені милосердна турбота Бога про Свій народ та Його плани і наміри, книга Естер зайняла своє місце в старозавітньому каноні.

Той факт, що деякі книги Біблії визнавалися канонічними лише після довгих коливань, зовсім не повинен нас турбувати: він вказує на те, що складання проводилося не наспіх, а було великою, клопіткою працею. Якщо книга не могла підтвердити свою богонатхненність, вона відкидалася.

Бог дав своєму народу для цієї мети особливі повноваження. Богобоязливі юдеї і християни, зрозуміло, не завжди були видатними особистостями, але, безперечно, могли визначити богонатхненність книги, якщо така дійсно існувала. Коли Христос питав фарисеїв, чи христив Іван людей, маючи на те людські або божественні повноваження («Іванове хрищення звідки було: із неба, чи від людей?» — Мт. 21,23), і ті відповідали, що не знають, Він також відмовився сказати їм, якою владою (чиїм авторитетом) діє. Іншими словами: якщо люди, бачачи божественний авторитет книги, не довіряють йому, то їх нездатні переконати і будь-яка інша ознака чи аргумент.

Інші критерії

Існує ще кілька критеріїв канонічності книги, що грають велику роль в тому випадку, якщо пророчий характер  або божественний авторитет книги важко піддається виявленню, як це було з книгою Естер. Третій критерій-це духовна сила книги. «Слово Боже живе та діяльне» (Євр. 4,12), тому читання богонатхненних книг може привести людину до віри в Ісуса Христа, так як «все Писання натхнене Богом і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для виховання в праведності» (2 Тим. 13,16). Петро говорить про «слово Боже, живе та тривале», і порівнює його з «чистим словесним молоком» (1 Петр. 1,23; 2,2). Таким чином, істинно канонічні книги відрізняються тим, що вони змінюють, виховують людей, оновлюючи їх життя. Ця ознака не завжди лежить на поверхні: лише після того, як було встановлено, що книга Пісні Пісень не споглядальна, але, навпаки, піднесена і глибоко духовна, вона змогла зайняти своє місце в каноні.

Четвертим критерієм канонічності священної книги є історична і догматична достовірність її змісту. Цей критерій використовувався в основному в негативному сенсі: кожна книга, зміст якої очевидно не узгоджувалася з більш ранніми Божими одкровеннями, оголошувалася неканонічною на основі простого міркування, що Слово Боже має бути істинним і послідовним. Книга Юдит, наприклад, містить багато історичних неточностей, в той час як деякі інші книги містять зовсім небіблійне повеління молитися померлим. Якщо книга не містила історичних спотворень, то це зовсім не означало, що вона є канонічною, але якщо такі спотворення історичної дійсності виявлялися, вона негайно відкидалася. Тому вчення апостола Павла пройшло всі мислимі види випробувань — на основі рукописів юдеї намагалися з’ясувати, чи відповідає його нове вчення древнім одкровенням (Дії 11,17), щоб прийняти «почуте слово Боже» не як «слово людське, але як слово Боже» (1 Сол. 2,13). Багато апокрифічних книг було відкинуто через їх лжехристиянські догматики та історичні помилки,незважаючи на те, що найчастіше вони говорили дуже авторитетно. Нарешті, існує ще критерій первинного прийняття книги. Як була сприйнята книга людьми, до яких вона в першу чергу зверталася? Адже саме вони краще за всіх могли визначити є вона Словом Божим чи ні. Тому пізні покоління спробували з’ясувати, як кожна книга була сприйнята своїми першими читачами. Так як засоби повідомлення і зв’язку в ті часи були розвинені дуже слабо, віднайти інформацію на цю тему було дуже складно. Це була одна з важливих причин того, що деякі новозавітні книги були визнані канонічними лише після  досить великого терміну. Крім того, цей критерій використовувався переважно в негативному сенсі: якщо яка-небудь книжка не приймалася першими віруючими без зволікань і в усіх церквах, її негайно оголошували неканонічною.

Але, з іншого боку, беззастережне прийняття книги віруючими якоюсь із перших помісних церков ще не є гарантією того, що книга могла бути визнана богонатхненною. У наступних поколіннях деякі християни визнавали авторитет книг, питання про прийняття або відкиданні яких апостольською церквою залишалося відкритим; з часом, однак, з’ясувалося, що деякі з них були неканонічними.

Необхідність канону

Цей останній пункт вже показує, що існувала велика потреба в загальноприйнятому списку канонічних книг, щоб на їх основі досягти єдності всіх християнських церков і груп. У відношенні канону Старого Завіту ця проблема була не така велика, тому що ізраїльтяни утворили маленьке і тісне коло спілкування, і їх книги спочатку мали лише невелике поширення. Ця проблема виникла для них лише після 70 року н.е., коли після повного зруйнування Єрусалиму юдейські громади були розсіяні по всьому світу. Іншою причиною було те, що в обиході було дуже багато християнських писань. Тому для євреїв виникла необхідність розробки офіційного старозавітного канону, який і був пізніше встановлений Талмудом. Для розсіяних по всьому лиці землі християн необхідність такого офіційного списку богонатхненних новозавітних книг була ще більше. На це існувало три основні причини:

(А) Догматична: у 140-му році в Римі об’явився лжепророк Марціон, який проголошував нове вчення і вже незабаром набув багато послідовників. Він без сорому повністю відкидав весь Старий Завіт і пропонував сильно урізаний канон Нового Завіту, що включав тільки Євангеліє від Луки і послання Павла (крім послань до Тита та до Тимофія), до того ж перероблені ним за власним розсудом! Тому перед отцями Церкви постало завдання не скласти»альтернативний канон «, а взагалі показати всім християнам, як же виглядав прийнятий в той час канон Нового Завіту. Усі християни повинні були знати, на які книги вони могли покладатися в питаннях віри.

(Б) Церковна: У багатьох церквах, насамперед східних, книги, які читалися, найчастіше мали великий авторитет, але суперечливий зміст. Після визнання їх неканонічними в церквах все ще читалися вголос деякі книги повчального змісту, тому вони і зустрічаються в багатьох старих рукописах, як, наприклад, в Синайському кодексі (див. гл. 4). Але питання про те, які книги повчального характеру є канонічними, а які — ні, потребувало чіткої відповіді, особливо у зв’язку з початком перекладу Біблії на інші мови.

(В) Світська: Коли в 303 році н.е. в Римській імперії почалося останнє жорстоке гоніння на християн, імператор Діоклетіан видав повеління про знищення всіх новозавітніх писань.  Для цього всі церкви були зобов’язані в певний термін здати всі наявні у них в наявності священні сувої.

Але віруючі розглядали виконання цього припису, як відкриту відмову від Бога і намагалися задобрити владу здачею сувоїв неканонічних писань в надії, що «цензори» не помітять різниці. Таким своєрідним способом вже перші християни провели чітку межу між канонічними і неканонічними книгами Біблії.

Старозавітний канон

До цього часу ми розглядали необхідність і критерії складання канону (офіційного списку богонатхненних писань). Тепер ми підійшли до питання: «Які докази того, що наша Біблія дійсно є істинним каноном священних книг?»

Розглядаючи історію Старого Завіту, ми вже переконалися (гл. 3), що до часу Неємії і Малахії (близько 400 р. до н.е.) єврейський канон з 24 (у нас — 39) книг був вже повністю складений. Для християн найважливіші докази істинності цього старозавітнього канону містяться в Новому Завіті. Новий Завіт цитує в якості священного авторитету майже всі старозавітні книги (див. гл. 6); це справедливо і для тих кетубін (або Писання, див гол. 3), щодо яких багато людей вважають, що вони були включені в канон набагато пізніше. Єдині старозавітні книги, не цитовані у Новому Завіті, — це книги Суддів, Рут, Хронік, Естер і Пісня над піснями; при цьому, однак, події, описані в книгах Суддів (Євр. 11,32) і Хроніки (2 Хр. 24, 20 — у Матв. 23,35), згадуються як факти, а Ісус Христос в Мт. 9,15 ясно вказує на себе як на нареченого з Пісень над піснями. З іншого боку, у Новому Завіті містяться і авторитетні посилання на події, описані в апокрифічних книгах (див. 2 ​​Тим. 3,8; Юд. 9.14), що, однак, ще не говорить про авторитет самого цитованого джерела.

Як ми вже бачили, Новий Завіт підтверджує поділ Старого Завіту на три частини — Закон, Пророки і Писання (Лк. 24,44), причому останні два розділи часто об’єднувалися під загальною назвою «Пророки» (див. вище). Господь Ісус критикував багато сторін єврейських релігійних традицій, але ніколи не розходився з релігійними вождями в думках щодо канону єврейської Біблії (див. Йов. 10,31-36). Поділ Старого Завіту на три частини вперше зустрічається в передмові, якою перекладач забезпечив перекладену в 132 році до н.е. на грецьку мову апокрифічну книгу Ісуса, сина Сираха. У цій передмові він кілька разів говорить про Закон, Пророки і «інші книги». Очевидно, що в той час єврейський канон вже був відомий, в цьому ми можемо переконатися у Філона, вченого олександрійського єврея, який жив за часів Ісуса Христа. Філон визнавав авторитет священних канонічних книг і вважав апокрифічні книги неавторитетними. Це вказує на те, що дані книги не визнавалися олександрійськими євреями істинно канонічними, хоча вони і входили в Септуагінту (грецький переклад олександрійських євреїв, див гол. 2). Важливе значення має свідоцтво Йосипа Флавія (іншого вченого єврея). У своїй праці «Контра Апіон» (1,8), написаній в кінці першого століття, він дає зрозуміти, що євреї вважали богонатхненними тільки священні 22 книги і що священні книги, написані в часи царювання Артаксеркса (тобто за життя Неємії) , не володіли цим авторитетом, тому що в ті часи більше не існувало виразної наступності пророків. Флавій, таким чином, підтверджує, що канон був завершений книгою пророка Малахії; це ж стверджує і Талмуд. Цікаво зауважити, що Йосип Флавій говорить про 22 книги (ймовірно, відповідних 22 буквах єврейського алфавіту) і розрізняє при цьому 5 книг Мойсея, 13 книг пророків і 4 книги повчань і прославлень Бога. У розділі 3 ми перерахували 24 книги єврейського канону; цілком ймовірно, Флавій нарахував тільки 22 тому, що розглядав книги Рут і Плач Єремії як додатки відповідно до книг Суддів і Єремії. Під чотирма книгами він, ймовірно, мав на увазі книги Псалмів, Притч, Проповідника та Йова або Пісню над піснями; інші книги він відніс до пророчих. Значить, згідно його думки, Даниїл теж був пророком. Якщо підкріпити його думку знахідками книги Даниїла в числі кумранских сувоїв і посилання Ісуса на Даниїла, як на пророка (Мт. 24,15), то твердження деяких критиків, що книга Даниїла повинна бути написана набагато пізніше (2-е століття до н.е.) і є непророчою, виглядають зовсім непереконливими. Цей останній пункт дуже важливий, тому що «Писання» (третя група книг єврейського канону, до якої зараховується і книга Даниїла) часом розглядаються як більш пізніше і спірне доповнення до канону. Але ми бачили, що (а) ці писання розглядалися нарівні з пророчими книгами (пор. Лк. 24,27 з віршем 44 і тлумачення Псалмів як «Закону» та «Писання» в Ів. 10,34-36);

(б) як онук Сираха, так і Новий Завіт і Йосип Флавій вважали «Писання» канонічними;

(в) Йосип Флавій і Талмуд ясно дають зрозуміти, що з написанням книги Малахії створення канону було завершено (таким чином, тоді Писання також входили в канон). Талмуд свідчить, що пророки пророкували до часу Олександра Великого (Македонського) і що після того Дух Святий відійшов від Ізраїлю; таким чином, книги Ісуса, сина Сираха і всі інші релігійні твори цього часу неканонічні.

Важливою причиною того, що багато хто вірить, ніби «Писання» в часи Ісуса Христа були ще не повністю завершені ( або канонічні), є історичні повідомлення про суперечки щодо деяких з цих писань, що мали місце в містечку Ямнії близько 90-го року н.е. Опротестовувалися книги Притч Соломона, Пісня над піснями й Естер, правда, без особливого успіху. Іноді навіть говорили про соборі в Ямнії, на якому ці книги нібито були офіційно включені в єврейський канон, але це просто велике непорозуміння. По-перше, це був не собор, на якому зібралися авторитетні представники єврейського народу, а просто засідання вчених того часу. По-друге, на ньому не піднімалися питання включення в канон нових книг, велися лише дискусії про книжки, які давно входять до нього. Крім того, з канону НЕ була вилучена жодна з раніше включених до нього книг. Праця рабинів у Ямнії  була лише офіційним підтвердженням канону, а не його складанням.

Найстаріший християнський канон був складений Меліто, єпископом Сардиським (бл. 170 р. н.е.), за його вказівками і на основі великих досліджень, зроблених ним під час поїздки по Сирії. Цей список, внесений Євсевієм в його «Історію Церкви», містить (якщо ми приймемо, що Меліто зарахував книгу Плачу Єремії до книги Єремії і книгу Неємії до книги Ездри) усі старозавітні книги до книги Естер (вона була менш відома в Сирії). Список того ж часу, що зберігається в одному з манускриптів бібліотеки грецького патріархату в Єрусалимі, перераховує весь єврейський канон: у ньому не названа лише книга Плач Єремії, ймовірно, віднесена до книги Єремії. Великий учений Оріген (перша половина 3-го століття) описує повний старозавітний канон, називаючи, проте, при цьому і апокрифічне «Послання Єремії». І Анастасіан видав у 367 році подібний список, в якому він пропускає книгу Естер (називаючи її апокрифічною) і додає книги Варуха і «Послання Єремії». Латинська вчений Ієронім (бл. 400 р.) у своєму коментарі до книги Даниїла наводить список канону, в точності відповідний нашому.

Новозавітний канон

Ми вже бачили, що остаточне встановлення канону Нового Завіту затягнулося через велике територіальне розповсюдження християнства і слабкі зв’язки між окремими церквами (внаслідок низького рівня розвитку засобів транспорту і зв’язку) набагато довше, ніж це сталося зі Старим Заповітом. Але вже перші отці Церкви («апостольські отці», як Ігнатій і Полікарп — початок другого століття н.е.) знали, що існує відмінність між їх посланнями і посланнями апостолів. Ігнатій в одному зі своїх послань пише: «Я не хочу давати ніяких наказів подібно Петру і Павлу. Вони були апостолами». У посланнях Псевдо-Варнави і 2-м Клементія Євангеліє від Матвія цитується як Святе Письмо. Юстиніан Мартірос (Мученик; бл. 150 р.) повідомляє, що на зборах віруючих читаються «Пам’ятні писання, звані Євангеліями» і «Писання пророків». Але ми ще не знаємо, про які Євангеліях і апостольські книги тут йдеться. Більшу ясність вносить Преній (бл. 180 р.). Він був одним з учнів Полікарпа, учня Іоанна, і став згодом єпископом Ліонським. З його листів випливає, що в якості канонічних приймалися чотири Євангелія, книга Діянь Апостолів, листи ап. Павла (включаючи послання до Филимона), 1 Петр., 1 і 2 Ів. і Одкровення; Послання ж Якова та до Євреїв в канон у той час ще не входили. Примітно, що ідея про єдність чотирьох Євангелій, очевидно, була до того часу прийнята і канонізована вже у всьому християнському світі (пор. гл. 4 — про Діатессарон Таціана). Тертуліан (бл. 200 р.) був знайомий з чотирма Євангеліями, Діяннями Апостолів, 13 посланнями ап. Павла, 1-м Петра і 1-м Івана, а також з Посланням Юди і Одкровенням. Цікавий також канон Мураторія, римський список новозавітних книг (кінець 2-го століття, названий по імені торговця антикваріатом, який знайшов його в 1740 році). Він, очевидно, є ортодоксальним протестом проти вищеназваного «канону» Марконія і містить Четвероєвангеліє, Діяння Апостолів, 13 послань ап. Павла, два — Івана і Одкровення. У цьому списку «Одкровення Петра» визнається не повністю, а «пастир» Гермес відкидається як неканонічний. Примітно, що в цьому списку, крім інших, відсутні Послання до Євреїв і 1 Петра. Однак, вважають, що манускрипт не повний (звідси і назва «Фрагмент Мураторія»), і, таким чином, ці книги цілком могли бути вказані в ньому. Слабкі контакти між Сходом і Заходом чітко проглядаються в ранніх античних перекладах. Західний (старо-латинський) переклад не містить деякі книги, які отримали широке поширення на Сході (Посл. до Євреїв, Якова та 1 Петра), у той час як у східному (старосирійськом)у перекладі відсутні деякі книги, відомі насамперед на Заході (2 -3 посл. Ів, посл. Юди, Одкровення). Знадобився певний час, поки ці відсутні книги стали відомі всюди, але взяті разом, ці дві найстаріші Біблії містять всі канонічні книги (за винятком 2 Петр., Див. нижче).

Як і можна було припустити, перший повний список усього канону ми знаходимо між Римом і Сирією. Оріген (бл. 230 р.) видав у Єгипті повний список канону, прийнятий усіма християнами, причому, за його словами, Послання до Євреїв, 2 Петра, 2 і 3 Іоанна, Якова і Юди дехто ставив під сумнів. Але він відмітає ці сумніви і переконливо заявляє, що послання до Євреїв написано Павлом. Євсевій з Кесарії (бл. 340 р.) називає той же канон (крім посл. до Євреїв) і ті ж  книги, які оспорювалися деякими людьми. Кирило Єрусалимський (бл. 370 р.) вважає всі відомі нам книги, крім Одкровення, є канонічними. Найстаріший відомий нам повний список 27 новозавітних книг належить Опанасу, єпископу Олександрійському; він наводить цей список у своєму пасхальному посланні 367 року. Ми бачили, що незабаром після цього подібні списки канону були видані на заході Ієронімом і Августином (бл. 400 р.), і цей канон був офіційно прийнятий на соборах в Гіппо (393) і Карфагені (397 і 419). При цьому ми ще раз наголошуємо на тому, що ці собори не вирішували питання про зміну канону, а лише офіційно підтвердили, які книги вже протягом тривалого проміжку часу визнавалися усім християнським світом як канонічні.

Суперечливі  книги

Як ми вже знаємо, і в Старому, і в Новому Завіті більшість книг вважалося канонічними відразу після їх написання, інші ж були прийняті з певною недовірою. Книги, що отримали визнання відразу ж після їх написання, називають гомологоменічними  (Homologoumena-прийняті одноголосно). Книги, негайно відкинуті всіма як небогонатхненні, отримали названі псевдоепіграфи (Pseudepigrapho — містять неправдиві дані, несправжні). Оспорювані книги називають антилегомена (Antilegomena — спірні, суперечливі). Нарешті, книги, що користуються довірою лише окремих людей, називаються апокрифами (Apokrypos — приховані, таємні, пізніше — неканонічні, апокрифічні).

Ми хочемо тепер коротко розглянути ці три останні групи, і почнемо з антилегоменів, тобто книг Біблії, які протягом певного часу ставилися деякими віруючими під сумнів. Це не повинно означати, що їх присутність в каноні менш обгрунтована, ніж  інших книг; навпаки, ми спробували показати, що всі книги Біблії спочатку приймалися як канонічні — принаймі тими, кому вони були адресовані. У всіх випадках суперечки про богонатхненність цих книг починалися набагато пізніше. В юдаїзмі це відбувалося внаслідок появи певних шкіл рабинів, у християнстві ці сумніви виникали, коли книги були написані в інших частинах світу, вони не відразу визнавалися богонатхненними в деяких далеких церквах. Усі суперечки велися навколо п’яти старозавітних і семи новозавітних книг:

(А) Книга Естер вважалася світською, і насамперед тому, що в ній жодного разу не зустрічається ім’я Бога. Можлива причина що,  для перських євреїв, які не повернулися до Палестини після полону) заповіт Господа був недійсний. З іншого боку, Ест. 4,14 вказується саме на Боже провидіння і допомогу; йдеться про  релігійний піст,  Естер показує свою тверду віру (4,16). Насправді саме ця книга — переконливе свідчення про Божий план спасіння обраного народу, спогад про це все ще є основою єврейського свята Пурим (9,26-28).

(Б) Притчі Соломона також піддавалися сумнівам, тому що в них містяться суперечливі висловлювання (див. 26:4,5) — твердження, яке легко спростувати.

(В) Книга Проповідника вважалася занадто песимістичною (див. напр. 1,1,9,18), тому що неправильно розумілася точка зору її автора. Автор розглядав можливість знайти задоволення в житті через справи, «які чиняться під сонцем», і, звичайно ж, йому цього досягти не вдалося (див. 7,23-29). Зрештою, він на власному гіркому досвіді навчився бачити світ таким, яким його бачить Бог (11,9; 12,1), і пізнав у цьому «сутність всього»: «Бійся Бога й чини Його заповіді…» (12,13).

(Г) Пісню над піснями дехто вважав чисто споглядальним, художнім твором. Треба було бути воістину сліпим, щоб не бачити чистоти і досконалості книги, височини оспіваної в ній подружньої любові і духовності книги, з самого початку визнаних в ній.

(Д) дехто вважав, що Книга Єзекіїля  суперечить закону Мойсея. Однак, з’ясувалося, що це було наслідком самовільної інтерпретації її змісту, і помилка була усунена.

(Е) Послання до Євреїв деякий час піддавалося нападкам через анонімність його автора і внаслідок того, що на це послання посилалися деякі лжевчення. Зрештою, стало очевидним, що це послання не є джерелом псевдовчень, і тлумачі прийшли до переконання, що його автором є ап. Павло.

(Ж) Послання Якова сприймалося на Заході з недовірою лише до тих пір, поки не були отримані докази, що його автором дійсно є відомий апостол, глава Єрусалимської церкви Яків, і що зміст його послання («оправдання ділами»)  не суперечить вченню ап . Павла — це підкреслювалося і більш пізніми отцями Церкви, хоча навіть Лютер немало помучився над цією книгою.

(З) 2-е Послання Петра більше за всіх піддавалося нападкам, в основному через стилістичні відмінності від Першого послання, що викликали сумніви в авторстві. Деякий час навіть припускали, що ця книга є підробкою з другого століття. Однак, це колишнє думка була спростована: Климентій Римський (1-е століття) цитував це послання, його текст збігається із знайденими в Кумрані сувоями, і, нарешті, як показує Бодмерівський папірус Р72 (див. гл. 4), це послання високо цінувалося коптськими християнами третього сторіччя. Ми не маємо можливості докладно зупинитися на питанні авторства цього послання, але разом з визнаним у цій галузі авторитетом Дональдом Гатрі (професор Лондонського біблійного коледжу) віримо, що не існує серйозних причин оскаржувати тут авторство Петра. Причина стилістичних відмінностей Другого послання від Першого, яке є справжнім літературним шедевром, може коренитися в тому, що Петро трудився в той час разом з Силуаном (1 Петр. 5,12).

(И) Друге і Третє Послання Івана не скрізь були визнані відразу, тому що виглядають трохи анонімно і спочатку були доступні лише вузькому колу читачів. Але за стилем і Євангелією вони повністю узгоджуються з Першим Посланням Івана, і ніхто, крім великого апостола Івана, не наважився б у першому столітті звернутися до віруючих Малої Азії, іменуючи себе просто «старцем» («старшим»).

(Л) Послання Юди підлягала оскарженню через те, що містяться в ньому посилання на апокрифи і псевдоепіграфи. Проте вже більшість перших отців Церкви вважало, що автор визнавав авторитетом не цитовані ним твори, а лише інформацію, що міститься в них і що ці цитати не мають принципових відмінностей від наведеної ап. Павлом позаканонічної інформації (напр., 2 Тим. 3,8).

(М) Книга Одкровення була однією з перших серед визнаних богонатхненних книг (Гермес, Папій, Ірен — 2-е століття); вона ж була найбільш довго (майже до кінця 4-го століття) обговорюваною книгою — насамперед через численні псевдовчення , які певні секти обгрунтовували цією книгою. Але після викриття всіх цих псевдовчень книга Одкровення міцно зайняла своє місце в каноні.

Відкинуті книги

Тепер ми займемося псевдоепіграфами, збірками найчастіше недостовірних, абсурдних релігійних писань, які отримали певне поширення серед євреїв і / або християн. Старозавітні псевдоепіграфи з’явилися між 200 р. до н.е. і 200 р. н.е., новозавітні — у другому-третьому століттях н.е. Деякі з них не представляють небезпеки з точки зору догматики (як Псалом 151), інші ж містять релігійні вигадки або перекази (можливо, мають якусь історичну основу), на додачу до того — часто сумнівні імітації пророчих книг і безплідні спекуляції на недоступні дослідженню теми (напр., дитинство Ісуса Христа). Основний же їх зміст — лжевчення, які, згідно висловлювань канонічних книг, слід розглядати як небезпечні і неприйнятні. Жоден з духовних керівників і батьків церкви не вважав хоча б одну з цих книг канонічною. Безперечно, в цих книгах містяться і деякі елементи істини, тому й траплялося, що автори книг Біблії іноді побічно посилалися на ці твори. Так, здається (згідно Орігена), Юда у своєму посланні посилається на книгу «Замилування Мойсея на небо» (вірш 9) і на 1-у книгу Еноха (ст. 14), а Павло в 2 Тим. 3,8 — на одну з книг Яннія і Ямврія (Мамвре).

Основний список старозавітних псевдоепіграфов включає 17 найменувань: чотири легендарні книги (серед них книгу Адама і Єви), сім апокаліптичних (апокаліпс-одкровення; в їх числі — і цитовані Юдою книги), чотири повчальних книги, одну історичну і одну поетичну — це Псалми Соломона, до яких ми можемо зарахувати і 151-й псалом (зустрічається в Септуагінті). Але цими книгами список ще далеко не завершений: кумранські сувої принесли ще різні нові псевдоепіграфи.

Число новозавітних псевдоепіграфів  набагато більше: Фотій назвав у 9-му столітті 280 писань, і з цього часу стали відомі ще нові праці. Ця колекція налічує дюжину «євангелій» (найвідоміші — Фоми, Петра, єгиптян, Никодима, Йосипа Теслі, про народження Марії і дитинство Ісуса). До них примикає цілий ряд книг, званих «апостольськими діяннями» (про всіх апостолах окремо), маса послань (серед них, як стверджувалося, навіть лист Христа цареві Месопотамії і 6 листів Павла Сенеці). Інша серія книг мала назву «Одкровення» (серед них — одкровення Павла, Хоми, Стефанія) і т.д.

Старозавітні апокрифи

Тепер ми підійшли до «апокрифічних» книг, щодо яких деякі люди вірили, що вони є канонічними. Це важлива тема, тому що римсько-католицька церква вважає ряд старозавітних апокрифів канонічними, і тому апокрифи зазвичай містяться в Бібліях, які видаються католицькою церквою, але відсутні в більшості Біблій, що випускаються євангельськими видавництвами. Септуагінта також містить всі ці апокрифи (крім 2-ї книги Ездри) і деяких псевдоепіграфів. Римсько-католицька церква оголосила на соборі в Тріента (1546) майже всі апокрифи (крім 1 і 2 книг Ездри і Молитви Манасії) канонічними. Повний список старозавітних апокрифів ми можемо тепер визначити наступним чином:

1. Історичні

1-а Ездри: в основному це перероблені вірші 2 Пар. 35-36, книги Ездри, Неємії гол. 8 і легенди.

1-а Макавеїв: історія єврейського народу в часи Антіоха Єпіфана і Гасмонея приблизно до 100 р. н.е. Важливий історичний твір!

2-я Макавеїв: паралельне, більш легендарне оповідання виключно про Юду Маккавея.

2. Релігійні оповідання («хаггадах»)

Товит: коротка, чисто фарисейська новела (бл. 200 р. до н.е.), законовчення.

Юдиф: те ж саме (бл. 150 до н.е.), рясніє історичними помилками.

Додатки до книги Естер: більш пізні, популярно викладені доповнення, покликані заповнити недолік цієї книги – відсутність в ній згадки імені Бога.

Додатки до книги Данила: додані пізніше легенди: історія Сусанни, історія про Белу і дракона і пісню трьох мужів, кинутих у розпечену піч (див. Дан. 3).

3. Повчальні («книги мудрості»)

Премудрість Соломона (140-40 до н.е.?): Атака на скептицизм, матеріалізм і ідолопоклонство.

Книга Ісуса, сина Сираха (бл. 180 до н.е.): проповідь високої моралі, схожа на Притчі Соломона.

Книга Варуха (150 р. до н.е. -100 р. н.е.?) Ця книга претендує іменуватися твором Варуха, друга Єремії. Містить сповідання гріхів усього народу, «мудрість» і обітницю прощення. Часто до книги Варуха додавали незалежне Послання Єремії.

4. Апокаліптичні книги (= бачення пророків)

2-я Ездри (у Вульгаті — 4-я Ездри): пророцтва, видіння і заклики. (Кажуть, що ця книга настільки заплутала Лютера, що він кинувся в Ельбу).

У світлі всього сказаного вище неважко зрозуміти, чому східно-ортодоксальна (православна), англіканська і протестантські церкви ніколи не визнавали ці книги повністю канонічними. Застосувавши до них п’ять вищеназваних критеріїв, ми побачимо, що апокрифи

(1)  не претендують бути пророцтвами,

(2) не володіють істинним авторитетом Слова Божого,

(3) містять мало оригінального, духовно підкріплюючого матеріалу, в них відсутні пророцтва про майбутнє і нові одкровення про Месію (надісланого Богом Спасителя); (4) часом вони рясніють історичними помилками і єрессю, як наприклад, закликом до поклоніння мертвим;

(5) вони відкидаються народом Божим, якому були адресовані насамперед. Іудеї ніколи не вважали їх богонатхненними, канонічними. Ісус Христос і автори новозавітних книг ставилися до них точно так само, ніколи не визнавали їх і отці Церкви. Більшість отців Церкви ранньохристиянської епохи відкидали їх як неканонічні. Жоден з великих церковних соборів не висував тверджень про їх приналежність до канону, поки, нарешті, це не було зроблено на маленьких, місцевого значення, консиліумах в Гіппо і Карфагені (див. вище) — під впливом Августина і Септуагінти. Але навіть Августин розглядав їх як частково канонічні і піддався за це найсильнішої критиці з боку видатного єврейського вченого того часу Ієроніма, який мав до апокрифів настільки мало довіри, що навіть не наважився перекласти їх на латинську мову. Лише після смерті Ієроніма ці книги були додані до Вульгати. Ще під час Реформації ці книги відкидалися багатьма римськими вченими, як неканонічні. Ми вже бачили, яким чином апокрифи потрапили в Септуагінту. Олександрійські євреї, які перекладали Старий Заповіт на грецьку мову, не мали жодного орієнтиру, за яким вони могли б визначити канонічність окремих священних книг. Тому їх переклад ніяким чином не покликаний задати канон Святого Письма (див. вище вислів Філона). Так само, як і в перших християнських Бібліях (Синайський кодекс, Ватиканський та ін), в старі манускрипти часто додавалися й апокрифи, щоб мати їх під рукою під час вивчення і читання в церкві, не прирівнюючи їх при цьому до канонічних книг. Це стає зрозумілим із вивчення писань античних авторів і отців Церкви. Коли, нарешті, в 1546 році собор у Тріента оголосив апокрифи канонічними книгами, це було дуже полемічним і упередженим твердженням. У дискусії з Лютером католики, прихильники папи Римського, для захисту поклоніння (молитви) померлим посилалися на книги Маккавеїв. Після того як Лютер відкинув цю книгу, як неканонічну, Рим відповів на це тим, що апокрифи були оголошені складовою частиною Священного Писання. Про те, що це було не тільки полемічним, а й упередженим, навмисним кроком, свідчить і той факт, що не всі апокрифічні книги були оголошені канонічними: так, зокрема, Друга книга Ездри була відкинута через те, що в ній містяться застереженя від поклоніння мертвим.

Новозавітні апокрифи

Питання про апокрифічні книги Нового Завіту простіше, тому що жодна з них не визнається канонічною хоча б однією з християнських церков, навіть Римом. Тому і межа між ними не так визначена, як у псевдоепіграфів: кожне з апокрифічних писань вважалося більш-менш канонічним хоча б одним з отців Церкви, чого з псевдоепіграфами ніколи не траплялося. Використавши вищеназване визначення апокрифів, ми можемо розділити їх на наступні групи:

1. Послання «апостольських отців»:

Сім послань Ігнатія (110 р. н.е.), в першу чергу церквам Ефесу, Магнезії, Трої, Риму, Філадельфії, Смирни і Полікарпу.

Послання Полікарпа Филип’янам (115 р.)

Послання Клементія Коринтянам (96 р.)

Так зване Друге Послання Клементія (не належить йому) (120-140?)

«Дидактика» 12-ти апостолів (належить не їм) (100-120?)

«Пастир Гермес» (алегорія) (115-145?)

Послання Варнави (не належить йому; називається також Посланням Псевдо-Варнави) (між 70 і 135 рр..?)

2. Інші апокрифи, які іноді вважали канонічними:

Одкровення Петра (не належить Петру) (близько 150 р.)

Дії апостола Павла (близько 170 р.)

Послання Лаодікійцам (4 століття?)

Євангеліє Євреїв (близько 75 р.)

Висновок

Історія складання канону Біблії — захоплююча тема. Вона показує нам, як ясно і разюче відрізняються книги Біблії від найблагородніших, але небогонатхненних релігійних творів. Цей контраст настільки разючий, що оскаржуються лише деякі книги Біблії, та й то лише окремими критиками.

Ця унікальність канонічних книг Біблії може бути пояснена тільки на основі чудесної божественної інспірації (натхнення) її авторів (див. гл. 6).

 

Що таке інспірація?

Ця глава, власне кажучи, відноситься до попередньої. Там ми побачили, що певне число священних книг було оголошено канонічними тому, що був виявлений їх божественний авторитет. Тепер ми хочемо здійснити наступний крок і показати, що ці книги мають божественний авторитет тому, що були інспіровані (їх написання було натхненне) Богом. Таким чином, за проблемою поділу канонічних книг і апокрифів в дійсності заховане питання про їх божественну інспірацію. Цією проблемою ми зараз і займемося. Питання про інспірацію є наріжним каменем і актуальною  темою всього християнського світу, бо з ним безпосередньо пов’язані багато інших питань, такі, як достовірність, безпомилковість і абсолютний авторитет Священного Писання. Отже, чи передає нам Біблія слова Бога в людській, а значить, недосконалій формі? Чи кожне окреме слово дане Богом і, таким чином, важливе і бездоганне? Чи були автори книг Біблії лише «писарями, які « без обдумування» заносили на папір все те, що диктував їм Бог? Відповіді на ці питання надзвичайно важливі для всієї сьогоднішньої теології (ми покажемо це в гл. 7 і 8), і тому ми зараз розглянемо їх детальніше. Основою і вихідним пунктом наших досліджень, зрозуміло, буде служити  Біблія, адже вона сама в багатьох місцях заявляє, що є богонатхненною, тобто інспірованою Богом книгою. Божественна інспірація — це не просто «поетичне натхнення» авторів священних писань:  вони були керовані  Святим Духом і писали слова, які виходили від Бога. Найкраще це можна побачити, розглянувши деякі місця Нового Завіту, що говорять про інспірацію.

Основні біблійні тексти

Найважливішу цитату ми знаходимо в 2 Тим. 3,16: «Бо все Писання натхнене Богом і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для виховання в праведності». Ми бачимо, що тут «Писанням» (загальновживана назва Біблії, див Іван. 7,38.42; Гал. 3,8.22; використовується також для позначення окремих книг Біблії: див Лк. 4,21; Ів. 19,37; Дії  8,35) присвоюється особливий ознака. Ця ознака-«натхненне створення Писання Богом». У грецькій мові це виражається одним словом тчеопнеустос, що означає буквально «створене диханням Божим, натхнене Богом». Це, по-перше, означає, що Писання, або «Священні Писання» (2 Тим. 3,15), богонатхненні, тобто дані від Бога: це слова, натхнені Богом, тобто вони були записані людьми (пророками і апостолами) по Божій волі. Це «дихання Вседержителя» (Йова 32,8).

Таким чином, інспірація — це втілення Божих задумів, здійснених через авторів книг Біблії. Способи та методи інспірації пояснюються в 1 Петр. 1,10-11:  «Про це спасіння розвідували та допитувалися пророки, що звіщали про благодать, призначену вам, досліджували, на котрий чи на який час показував Дух Христів, який був у них , коли Він сповіщав про Христові страждання та славу, після них «. Звідси ми можемо взяти наступне:

1. Інспірація відбувалася через дію Святого Духа, який перебував на авторах писань.

2. Під час запису бездоганних істин і пророцтв, виконання яких було гарантовано, вони були безпосередньо ведені Святим Духом.

3. Інспірація Святим Духом відбувалася в такій формі, що люди, які записували, часом самі не могли зрозуміти, що ж означали записані ними слова

У 2 Петр. 1,21 ми знаходимо ще одне важливе висловлювання про інспірацію: «Бо ніколи пророцтво не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим». Тут ми маємо підтвердження того, що книги Біблії писалися не з власної ініціативи їх авторів, а їх створювали пророки (у більш широкому сенсі цього слова — автори Писання, див гол. 5), керовані Святим Духом. Більше того, Дух Святий навіть буквально «вів і захоплював» їх, як вітер — листя. Створення Біблії повинно було відбуватися силою Духа, а не розумом пророків, які б писали не плоди власних роздумів, а думки Божі, що походять від Нього Самого.

Крім того, сказано, що «жодне пророцтво в Писанні від власного вияснення не залежить» (тобто проречене не від себе) (2 Петр. 1,20); мова тут йде про слова самого Бога. Звідси випливає і божественний авторитет цих слів, як ми вже читали в 2 Тим. 3,16: «Усе Писання Богом натхнене, і корисне до навчання, до докору, для виправлення, для виховання в праведності».

Ми можемо ще дещо уточнити наше визначення інспірації: Біблія інспірована в тому сенсі, що в ній керованими Святим Духом людьми записані натхнені Богом слова, які мають божественний авторитет для людей. Ми повинні враховувати, що, як сказано в 2 Тим. 3,16, інспіроване Богом Писання, а не його автори. Цілком ймовірно, що автори книг Біблії створювали у своєму житті й інші твори, які, однак, не були богонатхненними. Автори Святого Письма, будучи віруючими людьми, все ж робили багато помилок. Досить згадати лише Мойсея, Давида і Петра. Богонатхненними є тільки написані ними книги, а не вся їх життя. Але все ж автори теж брали участь у написанні цих книг, як особистості, тому що вони були «проваджені Святим Духом», і ми читаємо, що в них був присутній «Дух Христів». Таким чином, процес інспірації включає в себе три основні елементи:

(А) Боже авторство. Писання вийшли від Бога, є буквально «Його диханням,» втіленим у словах: Сам Бог — джерело і творець Святого Письма.

(Б) Людський інструмент. Бог використовував людей для запису Свого Слова, пророки були при цьому задіяні не в якості «пише інструменту»: вони мали кожен свій стиль, свій словниковий запас (як ми побачимо нижче). Бог використовував їх особисті особливості, їх індивідуальність для одкровення Своїх думок. Автори Писання використовували різні вирази, звороти мови, подібно до інструментів, які подають звук різного «забарвлення»; але «грав» на цих «інструментах» Бог.  Він витягав з них ті «мелодії», які були бажані Йому (пор. 1 Кор. 14 , 7 в іншому зв’язку).

(В) Досягнутий (записаний) результат. Результатом такого впливу Бога, який скеровував  авторів Святим Духом явилось створення книги, що володіє божественним авторитетом. Цій книзі, згідно 2 Тим. 3,16, належить останнє слово при вирішенні всіх догматичних, моральних та інших питань. Не все сказане чи написане авторами книг Біблії володіє цим авторитетом, тому що інспіровані Святим Духом не  пророки, а лише написані ними священні книги.

Різниця між одкровенням і осяянням

Є й ще одне дуже важливе місце Біблії, що говорить про інспірацію. Воно одночасно проливає світло і на питання про відмінність між одкровенням і осяянням. Між інспірацією і цими двома поняттями існує велика відмінність. В 1 Кор. 2,10-16 ми читаємо: «А нам Бог відкрив це Своїм Духом, бо Дух усе досліджує і глибини Божі. Бо хто з людей знає, що в людині, крім духа людського, що в ньому? Так і Божого ніхто не знає , крім Духа Божого. Але ми прийняли духа не від світу цього, а Духа від Бога, щоб знати дароване нам від Бога; що й говоримо не вивченими словами людської мудрості, але вивченими від Духа Святого, порівнюючи духовне з духовним. Душевна людина не приймає того, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно. Але духовний судить усе, а його судити не може ніхто. Бо хто розум Господній пізнав щоб міг судити його? А ми маємо розум Христів «.

У цій найважливішій цитаті по черзі обговорюється те, що ми вже поділили на одкровення, інспірацію і осяяння. У всіх цих трьох діях вирішальна роль належить Святому Духу. По-перше, Бог через Свого Духа дав нам одкровення Своєї істини (= розкрив у всій повноті, зняв з неї покривало, зробив відомою). Бог знає глибини Себе Самого і, отже, може дати нам одкровення про них. По-друге, ми бачимо, що Святий Дух не тільки розкриває перед нами істину, але і діє в тих людях, кому було дано одкровення, в даному випадку — в апостолах. Вони отримали Духа від Бога, так що не тільки чули голос Істини, але і знали, що вона подарована їм з Божої милості. Тому вони говорили слова, які також були породжені цим духом, тобто інспіровані. Оскільки всі ці дії чинив один і той же Дух, Писання апостолів так само інспіровані та авторитетні, як одкровення, одержувані ними від Бога.

В 1 Кор. 2,13 ми стикаємося ще з однією складністю, породженою нашим перекладом. Ймовірно, кінець 13-го вірша («порівнюючи духовне з духовним») з урахуванням контексту було б краще перекласти наступним чином:

(а) «так що ми говоримо про духовне (справи, поняттях) для духовних (людей)»;

б) «і роз’яснюємо духовне (справи) для духовних (людей)».

У першому перекладі мова йде про інспірацію: духовні справи, про які говорять автори Біблії, викладені не в людській, недосконалій формі, а в духовній — інспірованими, натхненими Богом словами. У цьому випадку «форма» (слова, вирази) так само абсолютно авторитетні, як і «зміст» (сенс), — якщо ми взагалі можемо чітко розмежувати ці два поняття, так, обидва духовні, продиктовані Духом Божим. У другому перекладі мова йде про осяяння: не всі люди можуть зрозуміти духовні істини, вони відкриваються лише духовно мислячим людям. Це означає (як пояснюють вірші 14-16), що Дух Божий необхідний не тільки для одкровення божественних істин та інспірації Священних Писань, але тим, хто досліджує Слово Боже. Той, хто читає Біблію, повинен бути «духовним», його очі повинні бути відкриті Духом Святим, бо біблійні істини духовні і можуть бути зрозумілі тільки за допомогою Духа Божого. Хто має це духовне осяянням, той має «розум Христів» (тобто правильне розуміння).

Таким чином, інспірація відрізняється від одкровення і осяяння. Бог «багаторазово і спрадавна говорив до батьків через пророків» (Євр. 1,1). Це були одкровення.  Але якщо всі ці пророки просто зібрали б свої пророцтва в одну книгу, цей збірник не став би автоматично частиною Священного Писання. Для цього, крім одкровення,  необхідна була ще інспірація. Одкровення означає відкриття істини Богом людині, а інспірація — запис цієї істини під керівництвом Святого Духа. З одного боку, пророкам було відкрито багато такого, що не зафіксовано в інспірованих писаннях, з іншого — в Біблії міститься багато інспірованих писань, що не містять ніяких одкровень. Але існує відмінність і між інспірацією та осяянням. Інспірованість будь- якої книги ще не є гарантією того, що читачі зможуть її зрозуміти. Для цього необхідно осяяння розуму і серця (пор. Лук. 24,31.32.45). Як ми вже говорили, навіть самі автори книг Біблії не розуміли всього того, про що вони писали. І проте їх писання були повністю інспіровані. Існує кілька ступенів духовного осяяння, але не існує різних ступенів інспірації. Апостоли мали більше духовне осяяння, ніж Давид, який, у свою чергу, бачив глибше Валаама. Але слова Святого Письма, записані Валаамом, Давидом і Павлом, в рівній мірі інспіровані, однаково божественні і мають однаковий  авторитет.

Ознаки інспірації

Ми тільки що розглянули три аспекти інспірації (Бог-автор, людина — знаряддя, записаний результат); потім була пояснена різниця між інспірацією з одного боку і одкровенням і осяянням — з іншого. Тепер ми хочемо впритул зайнятися видами та характерними особливостями інспіраціі, і спочатку пояснимо для цього дві її головні ознаки:

(А) інспірація буквальна, тобто всі окремі слова первісного біблійного тексту інспіровані Богом.

(Б) інспірація всеосяжна, тобто кожна частина Біблії інспірована Богом.

Примітка: разом ці дві ознаки означають, що інспірованим є кожне слово оригінального (першопочатково записаного) біблійного тексту; ми підкреслюємо тут слово «першопочатково», тому що в пізніші рукописи (гл. 3 та 4) та переклади могли украстися помилки. Що говорить сама Біблія про словесну інспірацію? Вона недвозначно заявляє, що Бог інспірував не тільки її зміст (її звістку, керигма — «проголошення»), а й форму (слова). У Старому Завіті ми сотні разів читаємо слова пророків: «Було мені слово Господнє …» Мойсей записав всі слова Бога Ягве до книги»  (Вих. 24,4). Давид сказав: «Дух Господній говорить в мені, а слово Його на моїм язику!» (2 Цар. 23,2). До пророка Єремії Ягве сказав: «Стань на подвір’ї Господнього дому, і будеш говорити всім Юдиним містам, що приходять на поклін до Господнього дому, всі ті слова, які накажу тобі сказати їм; не применш ні слова». Це були ті самі слова, що Єремія пізніше мав записати до книги: «Візьми собі книжкового звоя, і напиши на ньому всі слова, що Я говорив тобі про Ізраїля й про Юду, та про всі народи з того дня, коли Я почав говорити тобі , від днів Йосії — аж до цього дня «(Єр. 36,2). У Новому Завіті все відбувалося точно так само. Ми вже читали в 1 Кор. 2,13, що інспірація проявляється не   «від людської мудрості вивченими словами», але словами, «вивченими від Духа Святого, про духовні справи для духовних людей». В Одкр. 22,19 Іван попереджає: «Якщо хто що відійме від слів книги пророцтва цього, то відійме Бог його частку в книзі життя …» І, нарешті, сам Господь Ісус у Мт. 5,18 свідчить, що буквальна інспірація робить недоторканними навіть букви і знаки тексту: «Істинно кажу вам: Поки перейде небо і земля, жодна йота і жодна риска не перейде з закону, доки все буде». У 2 Тим. 3,16 Писання також незалежно свідчить про те, що його інспірація всеосяжна, що інспірована Богом вся Біблія: «Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, для виправлення, для виховання в праведності». Тому Павло мав усі підстави написати в Рим. 15,4: «А все, що написано було колись, написане нам на науку, щоб терпінням і потіхою з Писання ми мали надію». Так ми розуміємо і нерозривну єдність Писання, які тому й могли бути названі просто «Писанням» (однина), про яке Ісус у Іван. 10,35 сказав: «Не може порушитися Писання». Всеохоплююче інспірування Писання робить їх єдиним, нерозривно цілим, в якому не можна нічого ні додати, ні відняти (пор. Повт. 4,2; Одкр. 22,18-19).

Інші теорії інспірації

З вищевикладеного читач може зробити висновок, що ми вважаємо Біблію безпомилковим, авторитетним, повністю інспірованим Словом Божим. Такою була і позиція християнської церкви протягом більше ніж 18-ти століть, хоча іноді і виникали проблеми з поясненням того, як Біблія може бути, з одного боку, повністю інспірованою Богом, а з іншого — кожна її книга несе на собі печатку індивідуальності автора, його стилю, словникового запасу. Але врешті-решт це питання з категорії тих, на які ми ніколи не зможемо дати вичерпної відповіді, тому що людині не дано зрозуміти дію Духа Божого. Схожа ситуація складається при спробі пояснення участі Духа Божого в процес відродження людини,яка увірувала: «Дух дихає, де хоче, і голос його чуєш, та не знаєш, звідки приходить і куди йде» (Ів. 3,8). У  перекладі Лютера цей вірш звучить наступним чином: «Вітер дме, де хоче, і ти чуєш його шелест, але не знаєш, звідки він приходить і куди йде». Слова «вітер» і «дух» означають тут одне і те ж. Це місце нагадує нам «дихання Боже», «богонатхненність» (2 Тим. 3,16), «керованість Святим Духом» (2 Петр. 1,21). Тому питання Никодима, «як відбувається народження згори,»  так само позбавлене сенсу, як і питання про воскресіння мертвих (1 Кор. 15,35-36), яке теж є недослідимою справою Духа Божого (Рим. 8,11), або питання, «як» відбувається інспірація» … Це, зрозуміло, не означає, що ми не повинні, не зобов’язані ретельно аналізувати все, що Біблія говорить нам про своє інспірування. При цьому ми повинні спиратися на те, що Писання говорить нам як про всеохоплюючу, повну, буквальну інспірацію, так і про «людський елементі», тобто воно несе на собі відбиток індивідуальності стилю, словникового запасу та інших якостей авторів. У цьому і полягає одне з чудес Біблії. Вона — абсолютно людська книга і в той же час — повністю божественна, досконала у всіх відносинах! Чудо написаного Слова Божого можна порівняти з Ісусом Христом, втілився в образ людини Словом Божим (Ів. 1,1-14), і є одночасно досконалим втіленням Бога і людини. Дух Святий, що зійшов на Марію, щоб пробудити в її утробі «Святе», Сина Божого (Лк. 1,35), був тим же самим Духом, Який діяв в обраних людях, спонукаючи їх пророкувати ім’ям Божим (2 Петр. 1,21 ). Подібно до того, як в історії Церкви робилися спроби пояснити диво особистості Ісуса Христа, відкидаючи або Його божественну, або людську сутність, робилися і спроби тлумачення Біблії. При цьому в написанні Біблії або залишалися осторонь людський елемент, або піддавалося атакам інспірування Писання. У першому випадку ми приходимо до вчення, яке називається «теорією механічної інспірації,» яка виходить із того, що автори священних текстів були під час їх написання повністю «відключені» як особистості. Це означає, що вони були чимось на зразок секретарів, стенографістів, бездумно писали Біблію під пряму диктовку Бога. Вже поверхневе знайомство з Біблією показує необгрунтованість і хибність цього припущення. У кожній книзі Біблії чітко простежуються стиль, душевний настрій (див. Єр. 18,19-23; Гал. 3,1-5; 4,12-20; 5,12), вплив обставин і оточення автора. У разі механічної інспірації книги Біблії повинні були б мати абсолютно однакове звучання, що, однак, зовсім не відповідає реальності. Ми знаходимо подібні «автоматичні диктування» в області спіритизму (тобто окультизму і бісівських сил), але для Біблії справедливо інше: «І духи пророчі слухняні пророкам» (1 Кор. 14,32). Це означає, що пророцтва не вимовляється незалежно від волі і особистості пророків. Спіритична інспірація просто негідна Бога і людини. Бог створив людину за Своєю подобою і тому використовує ці її  якості (пор. Лк. 1,1-4), її особистість. Але при цьому інспірація гарантує, що людина записує тільки ті слова (за аналогією з інструментом і музикантом), які відповідають бажанням Бога. Також існує гарантія того, що людина не робить помилок при записуванні. Бог не потребує «інструментів»-медіумів, Йому потрібна «вся» людина. Є, однак,  люди, що не визнають дива досконалої людськості і досконалої божественності Біблії і які стверджують: якщо в Біблії присутній елемент людської індивідуальності, вона обов’язково, за нормальним людським критеріями повинна містити помилки. З цього випливає, що така стародавня книга, як Біблія, повинна бути історично і науково недостовірною або навіть повністю даремною і що в Біблії можуть знаходитися  міфи, легенди, благочестиві перебільшення і суттєві протиріччя. Це приводить нас до «критики Біблії», яку ми більш детально розглянемо в гол. 7 і 8.

На даному етапі ми найлегше одержимо уявлення про ці теоріях, виходячи з уже ухваленого нами однозначного твердження, що Біблія є Словом Божим. Це означає, що кожне слово Біблії (тобто її первісного тексту) є словом Бога. Цьому погляду протистоять модернізм (19-те століття), який заявляє, що Біблія містить слова Бога, і неоортодоксизм (20-те століття), який вважає, що Біблія стає Словом Божим за певних обставин.

а) Модернізм стверджує, що певні частини Біблії володіють божественним авторитетом, але в цілому дуже багато з них — творіння людського розуму, і тому містять помилки (тобто вони історично і науково недостовірні і неспроможні). Інспіровані ж частини Біблії були записані під впливом своєрідного «божественного осяяння» (на думку декого, навіть, швидше, різновиди релігійної інтуїції). Існують різні ступені осяяння, так що і інспіровані книги містять більшу чи меншу частку помилок і примітивних уявлень.

б) Неоортодоксизм. Відповідно до цієї теорії, не можна проводити розділення між інспірованими і неінспірірованими книгами Біблії. Не можна також говорити, що Біблія є Божим одкровенням: Бог відкривається через Біблію при особистій зустрічі з людиною. Незважаючи на всі помилки і недосконалість Біблії, людина тим не менше чує Бога, дізнається у своєму духовному житті про волю Божу. Біблія — ​​не одкровення Боже, а лише збірка історій, в яких мали місце відкриття Бога людям; одкровення було досконалим, але його опис — досить примітивний. Але, незважаючи на всі недоліки цього опису, Бог може відкритися людині через його віру, і в цей момент Біблія може стати для людини, яка вірить, Словом Божим. У найрадикальнішому прояві цього мислення, т.зв. теорії деміфологізації, відкидаються як такі, що не відносяться до справи всі об’єктивні, історичні висловлювання Біблії: вони є лише міфічною оболонкою, якої необхідно позбутися, щоб витягти справжнє релігійне («екзистенціальне») зерно біблійної вісті. Таким чином, Біблія може стати для нас Словом Божим, якщо ми належним чином деміфологізуємо його, відкривши тим самим джерело абсолютної любові, описане в легенді про безкорисливу любов Божу у Христі. Обговоренням і спростуванням цих теорій ми займемося трохи пізніше, але хочемо показати, що

1) ці теорії знаходяться в очевидному протиріччі з тим, що Біблія говорить сама про себе,

2) вони призводять до повного сваволі думок,

3) в кінцевому рахунку вони грунтуються на помилковій науковій картині світу — на філософських твердженнях, які не можуть бути прийняті віруючими. У цьому розділі ми хочемо приділити увагу деяким запереченням, висунутим прибічниками цих альтернативних теорій проти викладеної нами вище концепції інспірації.

«Аргументи» проти інспірації

Нижче ми хочемо коротко розглянути шість заперечень проти інспірації.

  1. «Як ми можемо вірити в те, що спочатку написаний текст Біблії був непомильний, якщо його просто немає?»

Відповідь на це дуже проста: саме разючий, найдивовижніший метод передачі біблійного тексту дає підставу для впевненості в тому, що нам вдалося повністю відновити текст оригіналу, не рахуючи, може бути, декількох дрібних деталей (див. гл. 3 і 4). Вже з цього ми можемо побачити, як важливо було для Бога дати нам абсолютно незмінений текст Біблії, хоча Він, з іншого боку, і перешкодив збереженню оригінальних манускриптів (можливо, щоб уникнути зловживання ними, порівн. 4 Цар. 18,4).

  1. «Як можуть бути інспіровані всі ці численні образливі, навіть помилкові висловлювання, які ми знаходимо в Біблії?»

Справді, у Біблії ми зустрічаємо багато слів, сказаних невіруючими, і навіть богохульні слова віруючих (напр., відречення Петра). Ми бачимо слова,  які говорив сатана, довгі (часто помилкові) промови друзів Йова та навіть вираз «немає Бога» (Пс. 14 і 52 — вони належать безумцю). Але інспірація взагалі не має нічого спільного з людьми, які промовляли ці слова! Не вони були інспіровані (про це немає мови), а писання, під керівництвом Духа Святого в точності відтворювали ці слова, у повній відповідності з волею Божою, так, як Він вважав це за потрібне для нас. Таким чином, ми бачимо, що Біблія, хоча і цитує брехню (як напр., У Бут. 3,4), але не вчить їй. Вона згадує брехню лише для того, щоб застерегти нас.

  1. «Хіба використання деякими авторами Писання різних стилів не є доказом проти інспірації єдиним Богом?»

Ні, Бог не був обмежений у своєму впливі індивідуальними відмінностями окремих авторів,навпаки, Він використав цю особливість. Так, Господь передбачив написання відразу чотирьох Євангелій, тому що одне Євангеліє ніколи не змогло б передати всього багатства особистості й діл Ісуса Христа. І як дивно Бог вибрав для цієї мети найбільш підходящих людей! Саме навернений єврейський «перебіжчик» Матвій (робота митаря вважалася євреями зрадою національних інтересів) створив Євангеліє про Ісуса Христа, як про Царя Ізраїлю; в минулому невірний, але тепер навернений раб Марко написав про Ісуса, як про справжнього Слугу Божого; «улюблений лікар» Лука написав про Ісуса, як про справжню Людину, яка прийшла, щоб відкрити людям милість Божу; нарешті, апостол Іван описує Ісуса, як істинного Бога. Це лише один приклад того, як Господь використовував «тембр» і «забарвлення звуку» Своїх «інструментів,» особисто встановлюючи гармонію і загальне звучання.

  1. «Адже Павло сам говорить про те, що не всі слова його послань інспіровані!» –

Завжди приводиться при цьому приклад — 1 Кор. 7, де Павло проводить відмінність між тим, що говорить він сам (в. 6,12,25), і що говорить Господь (в. 10). Той, хто бачить у цій цитаті протиріччя, всього лише показує своє хибне розуміння інспірації: потрібно вміти проводити розділення між інспірацією  і одкровенням. Всі слова, записані в Біблії, інспіровані, але не кожне слово грунтується на конкретному одкровенні Бога. Про шлюб Павло мав (і зі Старого Завіту) пряме відкриття від Бога, заповідь Господа (1 Кор. 7,10, пор.11,23; 14,37, пор. Мт. 5,31-32; 19,3-9 ), з інших питань він хоча і не мав такого одкровення, але міг як такий, що «теж має Духа Божого» (1 Кор. 7,40) роз’яснити волю Божу у вирішенні різних питань (1 Кор. 7,17; 4,17). Отже, чи мав Павло особливе одкровення про певні справи чи ні: все записане ним в 1 Кор. 7, інспіроване цілком і повністю. Дух Святий відкривав Павлу, що слід написати про вирішення різних спірних питань, будь то заповідь Господа чи його власні (викликані дією Святого Духа) думки.

  1. «Хіба в Біблії не зустрічаються численні протиріччя, що свідчать проти її інспірування?»

Це улюблений аргумент проти інспірації, і багато людей вже доклали свої зусилля для складання цілих списків таких суперечливих висловлювань. За браком місця ми, звичайно, не зможемо проаналізувати всі ці так звані «протиріччя», але перерахуємо деякі «розділи», в які ці уявні проблеми можуть бути зібрані. Вирішення їх очевидне:

(А) Помилки у використовуваних манускриптах (як правило, їх можна подолати шляхом текстової критики) і помилки — слабкості перекладів (напр., переклад  не буквальний, не передано значення окремих слів і граматичних структур тексту оригіналу).

(Б) Неправильне розуміння типово античних чи східних зворотів мови або ненаукові вирази, які зустрічаються в повсякденній мові.

(В) Стирання (або нерозуміння) відмінностей між одкровеннями, діями і словами Бога на різних етапах здійснення Божого плану спасіння.

(Г) Часто одна і та ж подія (або поняття) пояснюється різними авторами з різних (на перший погляд, суперечливих) позицій.

(Д) Найчастіше при описі однієї і тієї ж події (поняття) різні автори підкреслюють його абсолютно різні аспекти, не суперечуючи, а дивно доповнюючи при цьому один одного.

(Е) Багато місць  можуть бути «прочитані»  по-різному. Вражає, що вони часто читаються так, що суперечності виникають саме від прочитання!

6. «Хіба в Біблії не зустрічається незліченна безліч невірних історичних і наукових повідомлень?»

Саме це твердження і є підгрунтям усіх висунутих проти інспірації заперечень. Крім того, це заперечення тісно пов’язане з попереднім пунктом. Що взагалі можна подумати про книгу, яка містить наступні історії: про плоску землі, про небесний купол, про підстави землі, про дружину Каїна, що виникла з нічого, про міфічних тварин, примітивні легенди про чудеса, історичні невідповідності і дві суперечливі історії створення світу, а також про три «одушевлених» тварини ( змій, який говорить,ослиця, яка говорить, і риба, в череві якої Йона провів три доби), величезна безліч давно застарілої інформації, — все це не можна було б очікувати зустріти в Біблії, будь вона інспірована досконалим, всемогутнім і всезнаючим Богом! Ми настільки серйозно ставимося до цього заперечення (що грає дуже важливу роль і в сучасній теології), що хочемо присвятити його розбору весь другий том нашої серії книг! Там ми хочемо зробити спробу всебічно довести, що Біблія говорить з божественним авторитетом не тільки про релігійні питання, але й там, де мова в ній йде про історію, природу і космос. Ми маємо намір показати, що і ті її висловлювання дуже важливі! На жаль, ми не маємо тут можливості докладно зупинитися на історичній іі науковій достовірності Біблії, але тим більше місця для цього залишається у другому томі. Біблія — ​​не історична чи наукова книга, але там, де вона що-небудь говорить про історію чи науку, вона завжди права і свідчить з божественним авторитетом.

Інспірація Старого Завіту

Тепер, виклавши сутність біблійного розуміння інспірації і спростувавши її основні контраргументи, ми можемо детальніше зупинитися на самому процесі інспірації Старого і Нового Завітів. Для Старого Завіту ми маємо в цьому відношенні подвійне свідоцтво: Старого Завіту про себе самого і Нового — про Старий.

  1. Старий Завіт про себе самого.

У гол. 5 ми бачили, що автори Старого Завіту називали себе пророками, «мужами Божими,» і визнавалися народом такими, і що їх писання відразу визнавалися священними і зберігалися на святому місці. Вони були «натхненними» (пор. Ос. 9,7), тому що дух Бога (Ягве) керував ними і діяв через них: «Господь Бог сказав, — хто не буде пророкувати?» (Ам. 3,8). Пророк — глашатай Бога, що говорить Його слова Його ім’ям (пор. Вих. 7,1; 4,30). «Поставлю Пророка із середовища братів їх, такого, як ти, і дам Я слова Свої в уста Його, і Він їм говоритиме все, що Я накажу» (Повт. 18,18). Лжепророки можуть бути розвінчані, тому що їх пророцтва не справджуються (Втор. 18,22). Їх може покарати і Сам Бог (Чис. 16,8-35; 3 Цар. 18,38-40; 22,19-25). Ті, хто в силі Святого Духа письмово фіксували слова Бога, були істинними пророками Божими.

Таким чином, книги Старого Завіту є «пророчими писаннями». Книги Мойсея іменуються «Заповідями Господніми» (Суд. 3,4) і «словами Господа Бога» (Дан. 9,10-12). Книга Ісуса Навина також називається «Книгою Божого Закону» (Іс. Нав. 24,26), і в дні життя інших «ранніх пророків» (див. гл. 3 і 5) Бог також говорив з людьми (Суд. 1,2; 6,25; 1 Цар. 3,21), і Його слова записувалися до книги (1 Хр. 29,29). І в «пізніх пророків», від Ісаї до Малахії, ми знову і знову зустрічаємо величний вираз «Так говорить Господь». Пророки також взаємно згадують один одного: Даниїл (9,2) посилається на Єремію, а Ездра (1,1; 5,1) згадує Єремію, Огія і Захарію. Захарія (7,12) говорить про написані до нього книги, називаючи їх Законом і словами, що послав Господь Саваот Своїм Духом через давніх пророків «. Псалми самі свідчать про своє інспірування (45,2; 2 Цар. 23,2), і книги Соломона також є твором отриманої від Бога мудрості (1 Цар. 4,29-33) і т.д.

  1. Новий Завіт про Старий.

У гол. 5 ми бачили, що майже всі книги Старого Завіту цитуються в Новому як інспіровані Богом. При цьому також важливо побачити, що Новий Завіт розглядає Старий як єдине, неподільне Письмо, від якого, отже, не можна довільно відняти будь-яку з частин, назвавши її неінспірованою. Ми ще раз наголошуємо на тому, що Старий Завіт називається в Новому не тільки «Писаннями», але і «Писанням» (напр., в Ів. 10,35). Інші позначення (в однині ), що вказують на його єдність: «Слово Боже» (Mк. 7,13; Іван. 10,35; Рим. 9,6; Євр. 4,12) і «Закон», останнє позначає як отримані на Синаї заповіді, П’ятикнижжя Мойсея (напр, у виразі «Закон і Пророки», Мт. 5,17; 7,12 і т.д.), так і весь Старий Завіт (Ів. 10,34; 12,34 ; 15,25; Дії  25,8; Рим. 3,10-19; 1 Кор. 14,21).

Також примітний той факт, що для новозавітних авторів вираз «Писання говорить» рівносильне твердженням «Так говорить Бог». У Гал. 3,8 і Рим. 9,17 Павло цитує Писання як «говорить», маючи на увазі під цим, що говорив Бог. Слова Писання були для Павла абсолютно рівнозначні словам Бога, так що він замість слів «Бог говорить в Писанні» міг сказати «Так говорить Писання». Ми знаходимо і зворотне: Ісус Христос цитує слова з Бут. 2,24 як сказані Богом (Мт. 19,4-5), хоча саме цей вірш записаний не від імені Бога, а як слова Мойсея. Для Ісуса це одне і те ж, тому що ці слова знаходяться в Писанні. Такий же приклад ми знаходимо в учнів Ісуса, що цитують слова пророків як сказані Самим Богом (Дії 4,24-26; 13,32-35; див. також Євр. 1,5-13). Ті, що говорили «вустами колишніх одвіку святих пророків» були Бог-Отець (Лк. 1,70), Дух Святий (Дії 1,16) і Дух Христів (1 Петр. 1,11).

Найважливішим є свідчення Ісуса Христа про Старий Завіт. За Його словами, Писання було написано «по натхненню» (Мт. 22,43), так що навіть його найменші деталі богонатхненні і будуть виконані (Лк. 16,17; 18,31; 24,25-27; 32,44 — 46). У суперечці з сатаною Ісус посилався не на власний авторитет, а на Писання, висловивши це одним словом: «Написано» (Мт. 4,1-10). Господь навіть ставив написані слова вище своїх власних (див. Йов. 5,39-47). Якщо навіть Він, Син Божий, навчаючи та відмежовуючись від брехні, постійно посилався на Писання, то який великий має бути їх авторитет! Ісус показує нам, які наслідки зневаги Письмом: «Ви помиляєтеся, не знаючи Писання, ні Божої сили» (Мт. 22,29).

Авторитет Писання навіть вищий, ніж повноваження воскреслого з мертвих або ангела з неба (Лк. 16,29-31; Гал. 1,8). Ісус особисто засвідчив нам саме божественний авторитет місць Писання, які сьогодні так часто піддаються суперечливим поглядам, як наприклад, про Адама і Єву, про потоп, про Йону, Даниїла, єдності книги Ісаї і авторство Мойсея в написанні П’ятикнижжя. Дехто заперечує це, кажучи, що Ісус і апостоли не підтверджували авторитет Старого Завіту його цитуванням, а лише використовували поширені тоді у євреїв легенди та подання (або, в гіршому випадку: «Ісус теж не знав про все це нічого більш конкретного»).

Чого б коштували слова Ісуса та Його учнів, якби вони при обговоренні цих важливих проблем грунтувалися на таких завідомо неправдивих уявленнях? Але чи можна всерйоз говорити про «підлаштування під розповсюджені легенди», знаючи, як суворо засуджував Ісус тих, хто не чинив  за Писанням і вчив чогось іншого? Якими словами звертався Ісус до тих, хто ставив людські міркування вище священного Писання (Мт. 15,1-6)? Подумаємо й про те, яке велике значення Господь Ісус надавав виконанню кожної окремо взятої частини Писання. Якщо я вірю в Ісуса Христа, то чи може моє ставлення до Писання відрізнятися від позиції мого Господа?

Інспірація Нового Завіту

І тут ми можемо виділити дві групи. Підтверджуючи богонатхненність інспірування Старого Завіту, Ісус заповів таке ж «керівництво Духом» і Своїм учням. Ці учні, у свою чергу, могли, грунтуючись на Його обіцянку і своє апостольське покликання, стверджувати про інспірування написаних ними книг.

  1. Пророцтво Ісуса.

Господь Ісус неодноразово заповідав учням, яких Він покликав і зробив апостолами, особливе керівництво Святим Духом: «Бо не ви будете говорити, але Дух Отця вашого в вас» (Мт. 10,20; Mк. 13,11: «Дух Святий «). «Бо Святий Дух навчить вас тієї години, що потрібно казати» (Лк. 12,12). Якщо ця обіцянка діяла вже в той час, коли вони усно свідчили світу, то звичайно вона діяла і при створенні писань Нового Завіту. Ісус навіть заповідав учням інспірацію по відношенню до окремих частин Нового Завіту: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в ім’я Моє, навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я говорив вам» (Ів. 14,26; виконання цієї обіцянки ми бачимо насамперед у написанні Євангелій). «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця походить, Він свідчитиме про Мене; а також і ви будете свідчити, бо ви спочатку зі Мною» (Ін. 15,26-27; виконання обітниці, даної в останньому вірші, ми особливо ясно бачимо в Діях Святих апостолів.) «Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину, бо він не від Себе говорити буде, але буде говорити, що почує, і майбутнє сповістить вам «(Ів. 16,13; див. Об.).

У цій молитві Отцю Ісус безпосередньо просив про єдність свідоцтва апостолів: «Святий Отче, заховай їх в ім’я Твоє, тих, яких Ти Мені дав, щоб були одно, як і Ми» (Ів. 17,11). І нарешті, Господь Ісус послав їх у світ як таких, що мають владу на землі, щоб вони могли проповідувати в усьому світі, навчаючи людей дотримуватися того, що заповідав Христос (Мт. 28,18-19). Так вони і відправилися в світ: Старий Завіт був для них «Словом Божим» (див. вище), ним же було і вчення Ісуса (Лук. 5,1), і проповідь апостолів (Дії 8,14; 11,1; 12,24; 13,7.44-49; 15,35-36; 17,13; 18,11; 19,20, порівн. 1 Сол. 2,13). Звичайно ж, це було справедливо і для написаного ними, тому що записане слово ставилося ще вище сказаного (пор. Ів. 5,47; Лк. 16,30-31).

2. Апостоли, автори книг Нового Завіту, знали, що записуване ними було «Словом Божим» і що, крім них, апостолів більше не буде, тому що апостоли — це виключно ті, що особисто знали Христа люди (Дії  1,21-22; 1 Кор. 9,1, порівн. 2 Кор. 12,12). Таким чином, Новий Завіт — єдине творіння, що може претендувати (що він і робить) бути виконанням заповіту Ісуса Христа і непогрішним свідком про апостольське вчення (а отже, і про науку Ісуса Христа) (див. Гал. 1,6-12; Євр . 2,3-4).

Таким чином, ми бачимо, що Новий Завіт ставить себе на один рівень з Старим. Старий Завіт називається «Писанням», і Петро оцінює «Писання» ап. Павла так само високо, як і «інші Писання» (2 Петр. 3,16). Павло сам називає свої послання «пророчими писаннями» (Рим. 14,25), наділяючи їх, таким чином, авторитетом нарівні з Старим Заповітом (пор. 1 Тим. 4,11-13). Також і в 1 Тим. 5,18, цитуючи Повт. 25,4 і Лк. 10,7, Павло говорить про Євангеліє від Луки як про «Писання», ставлячи тим самим обидві книги на один ступінь. Іван називає книгу Одкровення «пророцтвом» (1,3; 22,18-19), відносячи тим самим себе до «пророків»; порівняйте це, будь ласка, з тільки що розглянутим місцем Рим. 14,25 і зверніть увагу на Еф. 2,20; 3,3-5.

Як Старий, так і Новий Завіт були, таким чином, написані «пророками», «людьми Божими», і тому в рівній мірі авторитетні. Ми бачимо, що весь Новий Завіт стверджує про своє інспірування і наділеніня божественним авторитетом. Для підтвердження ми також розглянемо характерні твердження євангелістів (як Mк. 1,1; Лук. 1,1-4; Ів. 20,31; 21,24) і ап. Павла, зроблені ним у різних посланнях (Рим. 1,1-3; 16,26; 2 Кор. 10-13; Гал. 1 і 2; Кол. 1,23-26; 4,16; 1 Сол. 2, 13; 5,27; 2 Сол. 3,14; 2 Тим. 1,13; 4,1-2). Подібні ознаки  мають і соборні послання (напр. Як. 1,1; 1 Петр. 1,1; 5,1.12; 2 Петр. 3,1-2; 1 Ів. 1,1-5; 4,1-6; 5,13; Юд. 3).

Обгрунтування інспірування

Можна навести безліч доказів на підтвердження інспірування Біблії, але врешті-решт це можна порівняти з доказом існування Сонця. Найкращий доказ існування Сонця — це самому відчути його тепло і світло. Так сама справа і з інспірацією: врешті-решт кращий її доказ — це випробувати її у своєму житті! У цьому відношенні ми можемо виділити чотири основні прояви інспірації:

1.Моральна сила і авторитет Біблії.

У гол. 5 ми в якості ознак приналежності Письма до канону називали його божественний авторитет і силу, яка обновляє життя. Тепер ми бачимо, як священна Книга володіє  цими властивостями: вони є наслідками божественної інспірації! Подібно до того, як Христос навчав, як «можновладний», і Біблія підкріплює свої настанови повторюваними словами «Так говорить Господь». Якщо ми даємо Біблії можливість говорити з повним авторитетом, то її голос стає подібним голосу  лева; але «авторитет» лева стає відчутним лише тоді, коли ми зустрічаємо його на волі. Вчення Біблії треба не захищати, а проповідувати. Зрештою, людина, що бажає бути «веденою Біблією», повинна бути переконаною у тому, що говорить Біблія,  не розумом, а душею і серцем, а це вже справа Святого Духа (1 Кор. 2,13-14; 2 Петр. 1,19-21 ). Паскаль якось сказав: «Для того, хто хоче бачити, світла завжди достатньо» (пор. Ів. 7,17; Одкр. 22,17). Світло Слова Божого засяяв вже в тисячах сердець (2 Кор. 4,1-6), і людям слід випробувати обновляючу силу цього слова.

2.Єдність Біблії.

Тепер, знаючи таємницю інспірації, ми можемо краще зрозуміти причини досконалої унікальності Біблії, про які ми вже говорили в гол. 1.

Говорячи це, ми маємо на увазі насамперед унікальність історії написання та єдності Біблії: хто або що створило цю унікальну єдність 66 книг, написаних протягом 1500 років більш ніж сорока авторами на трьох мовах, в яких висвітлюються сотні тем, але червоною ниткою проходить одна — Ісус Христос? Цю книгу створила не людина і не група особливо обдарованих людей: священні книги просто додавалися після їх написання в зростаючу колекцію, тому що визнавалися читачами богонатхненними. Це зібрання книг демонструє чудовий «план», про існування якого до або під час створення Біблії не знала ні одна людина. Таким чином, джерело цього плану повинно було знаходитися поза свідомістю авторів писань і бути надприродним. Отже, єдність Писання повинно було визначатися Тим, Кого воно саме називає своїм творцем: Богом!

3.Визнання Біблії.

У гол. 1 ми вже говорили про дивовижну актуальність, гігантське поширення, абсолютно надійний механізм передачі і життєстійкості Біблії. Тепер ми знаємо її таємницю: мільйони людей в усі часи приймали її як інспіроване Богом Слово. З найперших днів свого існування Церква Христова давала і дає переконливі свідчення про цю інспірацію. Вже перші отці Церкви розглядали Новий Завіт як «Писання», посилаючись на нього точно так само, як апостоли — на Старий Завіт.

Вчення про інспірацію — не винахід декількох відсталих від прогресу представників сліпого ортодоксизму: з давніх часів до сьогоднішнього дня не переривається потік з мільйонів людей, які прийняли серцем абсолютну, повну богонатхненність Писань.

4. Історична і наукова достовірність Біблії. Вище ми коротко обговорили уявні помилки і протиріччя Біблії і показали, що більшість з них дуже легко пояснити. Якщо тепер ще й залишаються деякі проблеми, що не піддаються (швидкому) вирішенню, то можна собі уявити, скільки тисяч помилок історичного, космологічного і біологічного характеру, скільки помилок і плодів нестримної фантазії повинні були б містити 31173 вірша Біблії, не будь вони інспіровані Богом. Порівняємо з ними міфи єгиптян (які не зробили ніякого впливу на Мойсея!), халдеїв (які не зуміли спокусити Даниїла!) І греків (які не заплутали Павла!), Подумаємо, далі про наукові недоладності, що зустрічаються у індусів, у Гомера, у Аристотеля і навіть у Августина і Амвросія — передусім там, де вони міркують про фізичний чи матеріальний світ. Біблія говорить про природу, про світі і атмосферу, про моря і гори, і все це (хоча і сформульовано  не науковому мовою) відповідає дійсності! Біблія говорить про тисячі місць і подій, але жодна археологічна знахідка не спростувала ці біблійні відомості. Глузування критиків випарувалися, як дим, коли археологи відкрили, що мистецтво письма виникло ще в часи Авраама, коли підтвердилися історія і хронологія царів Ізраїлю і були знайдені докази існування вавилонського царя Валтасара і древнього народу хеттів.

Крім того, Біблія достовірно описує не тільки минуле, а й майбутнє. Вона містить сотні пророцтв, з яких багато були зроблено за сотні років, але проте справдилися буквально; ніяких невизначених пророкувань, які можна було б пояснити чисто суб’єктивно (як гороскоп), але точні описи майбутнього, як наприклад, час, місце і інші деталі народження Ісуса Христа. Далі ми зустрічаємо пророцтва, що говорять про Його життя, смерть, воскресіння і вознесіння на небо. Коран і Веда (найдавніша релігійна книга індусів) не містять таких ясних пророцтв, які справдилися б багато пізніше. Причина тому очевидна: Біблія відрізняється від усіх релігійних та інших книг світу тим, що вона є безпомилковим, авторитетним і інспірованим Словом Божим!

Підготувала Смаль Оксана

Канонічні книги і апокрифи, 5.0 out of 5 based on 2 ratings

Духовный-маяк группа ВКДорогие друзья! Если Вы хотите принять участие в распространении Благой Вести о скором пришествии нашего Господа. Просим рассказать о нашем сайте Вашим друзьям с помощью кнопок соцсетей. Благодарим Вас!

Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

« »